Катерина Бабкіна

Ніжність – прозорий, беззахисний бог дрібниць,
крихітний ембріон у горлі між виголосом і вдихом,
ніжність коли уночі з чужої квартири ніяк не знаходиш вихід,
і дослухаєшся обережно, хто тут де дихає;
ніжність в тобі живе і тебе ж і їсть,
по собі не лишає ніц.
Ніжність – поламані промені в склянці, де лайм і коктейльний лід;
ніжність коли відстані починають ділитись тільки на “до” і “від”.
Коли заворожено дивишся, як він спить, до самого ранку;
ніжність – коли зимою на губах від цілунків ранки
залишають в гігієнічній помаді кривавий слід.
Ніжність – приглушене тепле світло готельних спалень;
затиснених в кулаці льодяників кольорове скло.
Ніжність це коли мастить тобі тату на потилиці, п’яний,
кремом дешевим від сепсису і запалень,
і дує, щоб не пекло.
Ніжність коли впізнаєш шелест шин авта серед міської тиші,
зморщений слід від резинки на животі, на плечі непомітний прищик.
Ніжність – рандомний і безглуздий набір деталей,
Перепустка в щось, що може статися далі
або статися ближче.

Бути старим не страшно - закономірно.
Все ще можна брати велосипед,
І в кіно, пересвідчившись, що все розумієш вірно,
Писати у книгу скарг про дрібні субтитри, смердючий плед
на сидінні, й про те, що дорого непомірно.
Ходити в парк, дивитись чужих дітей,
лякати чужих собак, сварити чужих невісток,
не бути соціальним, не запрошувати гостей,
їсти один кефір, або взагалі не їсти
і щоразу з трепетом, ніби отруту, пити сухе ігристе.
Дні нанизувати обачно, ніби довгасті перли.
Розслабитися, не шкодувати часу, занотовувати думки,

і знати – тебе нікому не треба не тому, що ти _не такий_,
А просто тому, що всі інші уже померли.

Я частіше лише говорю, що не люблю, аніж не люблю.
Світло мене переповнює, наче гелій кульку строкату,
хочеться бути найкращою Нікою його кораблю,
хочеться не боятися, не старіти, нікому не стати катом,
бігати і стрибати, і вчасно лягати спати.
Він частіше лише говорить, що все ще тут, ніж буває тут.
Кулька строката його відносить кудись, де не буде вже моїм милим.
Хочеться більше не почуватися, наче ряднський килим,
який розтягли по стінці; купити собі тамтам, або ще батут;
не ставати на граблі; впевнено, міцно тримати вила.

Все частіше лише говоримо замість торкатися чи прокидатися одне в одного на плечі.
Якщо можна, дай мені знати, коли це закінчиться, якщо можна, Господи, не мовчи.

 

Сьогодні вночі я тебе рятувала,
змагаючись з світом в усьому на світі
від злих терористів страшної навали,
котрі щось погане хотіли зробити.
На ранок ти десь, а у сні був так близько,
беззахисний, як недоношені діти, -
не розумів моєї англійської.
Знадвору росте під вікном як під грифом
“однакова завжди” обскубана туя.
Так тепло від того, що є калорифер.
Так страшно, що я тебе не врятую.

 

А ти вже пів року її не бачиш -
напевне, щаслива із кимось знову.
Ти хлопчик, отож ти, звісно, не плачеш,
ти впертий як звір, як баран по крові.
До темного бару попхнешся може
і там собі знімеш якусь корову.
Але це так само не допоможе.
Я часом гуляю, заплющивши очі,
в кишені перебираю монети.
Так сумно, що я не вона і що хочеш
її – не мене ти.

 

Здається, ворожать згори там - кого би
вписати сюди повноцінним третім?
Хто всім нам придумав такі хвороби,
хто проказав нездалі сюжети?
Ти також гуляєш, заплющивши очі.
Я знаю тебе, але де ти, де ти -
ти знаєш мене, але ні, не хочеш.
Сьогодні вночі я тебе рятувала,
І туя стоїть, маячить в вікно мені,
І світла зимою так страшно мало,
і страшно, хоч ніби всі врятовані.

Сектор п’ять, Père Lachaise, там живе її друг найкращий,
щонайближчий контакт з кришталевого корабля.
Вона в пам’ять про нього різне вживає натще,
не соромлячись, при дорослих говорить “бля”
і на першій струні п’ятий лад впізнає як ля.
ЇЇ батько незмінно найпершою вів зі школи,
вони йшли серед променів заздості з почекалень, -
народившись сама собою із піни радянських пралень
в світ, в котрому не було бідних і кока-коли
так придумала. Батька ж бо не було ніколи.
Її перший страшний сусід залишав у під’їзді дим,
а під вікнами мотоцикл, накритий рядном непраним.
Його звали Валера, він мабуть був молодим,
і вона чомусь так погано запам’ятала його живим,
і чомусь так добре запам’ятала його поганим.
Її день починається в кухні, куди, невзута
вона йде і сидить там сама допоки буде голодна.
Її світ десь не тут, але близько, як острів напередодні.
Хто й коли їй сказав, що самотнім не страшно бути,
Хто й чому розповів, що насправді усі самотні?
Її янгол надбитий, він з ялинкових прикрас,
на фабричного жирного пупса занадто схожий,
що з’явився пупсом в якийсь недитячий час.
Але все ж вона знає – це він береже всіх нас,
Як вже може.

Скажімо так: не тобі одній віддавав, нічого не беручи.
Був ніжний, водив в кіно, пам’ятав на ім’я братів,
Торкався і цілував обережно, завжди і міг і хотів,
світив телефоном в під’їзді, поки шукаєш ключі
І обіймав, коли уві сні кричиш.
Задобрював побутових богів і домашніх гномів в невдалі дні.
Зберігав квитки з особливих концертів або вистав,
Читав уголос, не боявся листівок і меседжів з словом love,
Не боявся близькості, був відвертий, затишний, дуже свій.
...без “навзаєм”, а просто так, але не тобі одній.
І що зробити тепер, щоб в собі загасити глумливе його тепло,
І хто пояснить межу, до якої хоч щось взагалі “твоє”?
Чи той, хто себе розділив, триєдиний, між всіма, що були і є?
Чи ті інші, яким віддавав також, безумовно присутнє зло
Яке потрібно прийняти, щоб все було як було?
Скажімо так: ти така ж як до того, може трішки в рухах напруженіша спина.
Купуєш по два квитки в cinéma і сидиш сама,
Ключі кладеш у окрему кишеню, братів у тебе нема,
І взагалі нікого. Самотність на тебе одну теж окрема, лише одна,
Твоя до сліз, до кісток, до самого дна.

Після
переоновлення системи на iPhone все вдалося відновити, тільки
новозавантажена Stanza не працює, тобто не відновила любовно накрадену
бібліотеку ібуків, відмовляється конектитись до каталогів і взагалі
айфон попереджає - аплікейшн анстейбл. Давайте я зараз піду спати,
прокинуся - а тут в коментарях мільйон лінків на електронні читалки для
айфона, які безкоштовно качають і весело читають всі найкращі книжки,
багато. Дякую.

Він такий,  як вона, і тому він її не хоче.

дивні дні починаються в серпні після десятого:

ті, котрими старанно все літо себе оточував,

починають танути, мнутися, тихшати проти ночі,

і поводяться, ніби збираються відлітати.

Ніби носять в собі таємницю якусь пташину:

слово срібло, мовчання зло, а між ними літо.

І якщо він раніше лише замовляв машину,

і кудись виїжджав до ріки на тепло попускати слину,

То тепер він і сам починає хотіти кудись летіти.

Що вона? Після серпня також обростає сріблястим пір’ям,

дорогими кремами тамує шкіру свою качину,

на світанку в тумані бачить сині якісь узргір’я,

в навігаційній гарячці пише йому – повір, я

не залишуся довше, ніж ти би хотів. І плину

часу немає виправдання й отями,

перелітними після літа всі ми стаєм птахами.

 

Вся електронна книга "Як вони провели літо" тут

 

 

 Все неправильно. Шкірка з грибів не злазить, так, як повинна,
хоч я поливала окропом їх. У старого таксиста
мапу міста не то пожувала собака, не то спіткала лиха година.
Паста зубна не та, на смак не така, як жуйка з дитинства.
Все не слава богу, в маркеті просять права, не дають ні кемел, ні кьянті,
і найгірше – вісімнадцять мені давно, і насправді це добре видно очима,
сів айфон, ще до того, як сім купюр на поповнення застрягли у автоматі,
осінь стала бридка і мокра і взагалі  перетворюється на зиму.
В групі в басейні немає місця, четвертий тиждень просять  мене чекати,
від постійної їжі, відсутності сексу, від дощу і холоду липне до мене радо кожна зараза,
мама хоче в ізраїль, там тепло і мертве море, а я сама ніби мертва, мені б поспати,
все не так, зокрема, посадили Юлю, тільки Юлю, а не їх усіх і одразу.
Все нестерпно, наприклад, те, що тебе ніяк не потягнеш за светер синій
І не відведеш за за ріг, де коло парку калюжа в формі верблюда,
І у ній відбивається дерево, назва якого невідома мені донині,
І паркан, і червоний автобус, який проїздить нечасто, і перехожі люди,
або що тобі не покажеш, як діти сміються і крутять очима в візках інвалідних,
ті, що їх привозять до парку щодня якісь вихудлі, тоскні, серйозні пані,
і це ж, очевидно, значить, що за ними в притулку тут поруч дбають цілком солідно,
І ще, очевидно, значить, що діти завжди щасливі, і загалом їм обставини по барабану.
І також недобре, що я розлила на кухні олію, і тепер там смердить і слизько,
І що в ванній завівся павук і закисло домашнє зелене мило,
і ще те, що кажу тобі – не підходь, не стій коло мене так близько,
І ти посміхаєшся й йдеш собі, ніби я тебе і правда про це просила.

Гірчиця
наївні поезії

Катерина Бабкіна
Ілюстрації - Гриця Ерде
Передмова - Юрій Андрухович

Meridian Czernowitz 2011
купити - Moleskine в Дивані, Бар-бібліотека "Бабуїн", ще десь, але я ж не знаю
Слухати наживо презентацію в Kabi.net - Літературний подкаст: Катерина Бабкіна