Сайтом тепер займається arinka_chan, якщо що. А я просто вболіваю.
Ну і банерочок звісно, дуже він мені подобається просто :))

Но я, безумовно, оцінила, що слово Я на першому місці це ні разу не гут, так що правильні висновки з тесту зроблено. А от слово ЗАВЖДАТЬ мені сподобалося найбільше.... Якесь таке воно безнадійне, я думаю, з мови отетерілих тест-ботів воно перекладається як "завжди чекатиму"....

Це Оліна гіпсова Артеміда. Дуже висока, сильна і красива, просто невидима далі шиї, особливо на білому тлі, особливо поруч з живими недосконалими людьми. Ночує завжди сама, найчастіше тут.

ну і мабуть конкурс на найліпший переклад українською віршика з відео.


додатково: продам душу за вміння малювати, монтувати та обробляти відео, або за місце в місці, де цього притомно і докладно навчать.

більше в beregite_lliss

...upd Doesn't work without loggining in, бляха-муха!


музика - vladik_kohne


Nichogo _scho_zmushue - Vladyslav Volochai, Kateryna Babkina

Голос пц поганий :(

Чим зібрати ці міліпіздричні красиві шаріки? Чи треба міняти квартиру тепер, якщо міліпіздричні шаріки позакочувалися в щілини паркету? Скільки я їх встигла вдихнути поки збирала (вони ж зовсім міліпіздричні - як вістря голочки!) і як зашвидко я тепер від цього помру??..

Також за будь-яку іншу інформацію стосовно утримання ртуті звичайної в домашніх умовах буду безміррррррно вдячна.

як Оля відкривала студію

Не люблю я цього, і все. По-перше, з цим завжди купа проблем. Звісно, всім треба сказати завчасно, і ти тиждень ходиш і всім кажеш. А, ви знаєте? Ну, я так, про всяк випадок. Так, на годину назад. Ні, точно не вперед, назад кажу. І комусь же обов'язково мусиш сказати неправильно, або ще гірше, скажеш-то правильно, а все одно потім будеш винен, що дятел якийсь перевів не назад, а вперед, бо він думав що вперед це назад і навпаки. Ну, а по-друге, сам перевести обов'язково втиканеш. Хоч якийсь один. В машині. Чи в телефоні. Чи на кухні. А якщо не втиканеш - то переведеш і в компі теж, а потім, коли ти підеш спати, він візьме, і  сам собі ще раз переведе. Ага, ще на годину назад. Ну, так чи інакше наступного дня житимеш і всюди приператимешся на годину раніше саме за тим годинником, з яким налажав. І так цілий день на гівно і минає в чеканні. Годину тут, годину там. Ну, або спізнюватимешся, якщо оте лайно з компом.
Але навіть не це найгірше. Найгірше - це оця зайва година, котра в тебе з'являється. Я можу заприсягтися - так вона і існує всі подальші дні до літнього часу. Двадцять п'ята неприємна година. І втикається вона обов'язково в час між п'ятою і шостою - в той час, коли до переводу годинників ще було низьке золоте осіннє сонце, приємне таке, ласкаве, а одразу після  переводу - темно і холодно.
І всі найгірші думки лізуть тобі в голову в цю годину. Яка там година бика, який пік суїцидників. Куди там. Навіть якщо день вийшов добрий, і після всього десь перед четвертою ти ще приліг дома поспати на годинку, прямо серед привітнього низького осіннього сонця, яке ллється тобі у вікна, то все одно ти прокинешся і натрапиш на цю годину. Коли мало бути добре, але стало несподівано темно. І коли замість того, щоби було добре, сидітимеш і згадуватимеш - про роботу чотири дні на тиждень з ставкою 900 баксів по реальному курсу, яка колись була. Про надії, які не справдилися. Про звершення, на які немає сили. Про когось, хто живе собі десь там далеко і зовсім про тебе забув, і про те, що в з цим кимось більше ніколи не побачитеся, і хоча ніби й нафіг треба - а все ж неприємно. І про півтори тисячі доларів, які треба звідкись взяти до лютого, а звідки неясно. І про відзнятий матеріал фільму, гарний такий, якісний і зворушливий, котри здається промахав друг-оператор, хоч і каже що мав вдома, і переніс в офіс, але серцем чуєш - промахав, дятєл. І про подібні такого штибу речі.
І навіть це не найгірше. Найгірше, що до літнього часу ще стільки годин, приємних чи н дуже, темних або й золотих, як низьке вечірнє сонце, але зовсім не літніх. Так багато багато годин тепер треба пережити до літнього часу.

Не маю ні часу, ані змоги займатися. Може, хтось має. Деталі за вимогою. Коменти скріняться.

Я не буду заперечувати того факту, що комісія з питань захисту суспільної моралі - установа ідіотична. Але я не дуже розумію, чому всі так радо кинулися стібати наївну пам'ятку для батьків про те, як контролювати те, що роблять їхні діти в різному онлайні.
Звісно, інформація, наведена в цій пам'ятці - смішна. Хоча наприклад вже я погано собі здаю справу з тим, як закачувати цей весь гавьоний мобільний контент, де його брати і який він буває, то що й казати про людей старших і менш до цього дотичних.

Інформація ця іноді цілком прикладна. Ну бо я, наприклад, більше ніж переконана, що діти виростали би значно кращими, якби три чверті мобільного та інтернет-контенту, який до них потрапляє, до них би не потрапив. І я зовсім не переконана, що дітям треба дивитися на голі пизди і члени, на порнографічні гіфки, на сцени згвалтувань чи побиттів, на сцени наслідків вживання наркотиків їхніми однолітками, та на дотепні картинки із серії "жж толіка ульянова". З однієї простої причини - якщо в картинках, гіфках, текстах та відео й буде якийсь вищий сенс, то діти все одно його точно не побачать і не зрозуміють.

І з цієї точки зору я не бачу нічого поганого в контролі мобільного контенту та витрат на телефон, а також контролі відвідуваних сайтів та використаних програм. Звісно, вже майже дорослі підлітки почнуть негайно кричати про те, що це втручання в їхнє приватне життя, але імхо приватне життя може існувати тільки в сформованої і самодостатньої особистости, в якої вже є певні усталені погляди, принципи і хоча б відносне розуміння того, яке усе це лайно навколо нас працює. Повірте, 16-річні люди, котрі є такими особистостями - велика, велика рідкість.

Взагалі, мені дуже часто згадується історія з якоїсь автобіографічної книжки, де чувак пише про те, що його 20 річний син закінчив життя самогубством. І от чувак все життя живе з тим, що знав, що його син веде щоденник, і знав де його тримає, і вважав неетичним щоденник цей підчитувати - бо якби був підчитав ще за життя сина, то знав би, як впродовж майже року цілком розумний і здоровий, але меланхолійний юнак скочувався по-троху в свою депресію і виношував плани самогубства через якесь неймовірне гівно - я не пам'ятаю достеменно, але здається через дівчину або через те, що він не розуміє сенсу життя. Тобто, якби його батько не був такий аж принциповий, то може порадив би йому виїбати іншу дівчину, поїхати в подорож чи спробувати написати книжку - і зберіг би життя...

В світлі цього я переконана - весь контент, який потраплятиме до моїх дітей, буде фільтруватися і контролюватися. І якщо не можна буде зробити цього мирним шляхом порозуміння - то це буде робитися таємно, хоча й вимагатиме більш знайної витрати сил.

І дуже хочеться спитати батьків, чиї діти вже доросли до комп'ютерів, інету і закачування мобільного контенту - а ви їх контролюєте?

Чи ви думаєте, що діти неодмінно повинні дивитися порно і снаф, скажімо, а також читати історії про знущання над ровесниками і буллітовані викладки способів трахнути найбільше однокласниць, і іншу інфу подібного штибу?

Чи вважаєте, що ваші діти достатньо свідомі, щоби добровільно відмовлятися від подібної інформації?

Я зла, я користуюся. Мене чомусь дуже возлюбілі не таблетки для пєніса, не чудо-холодільнікі, не ручки-найобки і не увєлічєні цицьки, но якісь українські молодіжні і не дуже творчі ініціативи, фестивалі та концерти. Шлють і шлють тупі розсилки, з помилками, лінками, закликами, ідіотськими мовними конструкціями та наполегливими запрошеннями. Я думаю, це щастя мені привалило ще з часів, коли я працювала журналістом і вказувала мейл в різних акредитаційних формах.

Раніше я була менш зла і писала завжди ввічилвого листа - типу, я цим не цікавлюся, хватіт будь ласка. Але після того як мені кілька разів обурено відповіли всілякі розсилателі типу ви самі підписалися - я одразу як бачу таку розсилку, про котру я не просила і котра виявилася мені не цікава, так жму без зазрєнія совєсті на кнопочку "пожалітися", хоча знаю, що за це їхні меседжі блокують спамфільтри, і не тільки мої.

Ну тому що любі друзі - я чудово пам'ятаю, на які розсилки чи прес-релізи я сама підписувалася, їх було може штук п'ять за все моє життя!


Акстаті, кілька разів в дослідницьких чи піарницьких цілях (по роботі) я теж робила розсилки. І мені було ржачно так, коли люди замість нажать оту кнопочку чи ввічливо попросити мене вилучити мейл з бази (жодного разу, до речі, не огризалася на такі профайли і завжди вилучала) - так от, люди обурювалися і писали про це в себе в блогах і на сайтах. Особливо було ржачно, коли писали не про компанію чи проект, а конкретно про мене - так, ніби це була моя особиста ініціатива - про щось там їх опитувати чи інформувати.

Так в світлі цього для мене дуже важливо сказати - дорогі спамери pr служби і pr менеджери - я вас всіх люблю, просто зайобуюся читати розсилки. Нічого особистого!

Я спостерігаю за сусідами. Ви не повірите - всі вже встали, і то такі бадьорі, якби то для них звичне діло. мабуть, в нашому домі одна я нероба, ну і ще С.
Ходять собі, вішають білизну, чи курять в халаті на балконі, чи миють холодильник на кухні, чи терендять по телефону в під'їзді. Ще один стоїть коло вікна і смикає фіранку, вже хвилин двадцять - стоїть і смикає, так ніби в нього припадок або щось його болить в душі глибоко-глибоко.
І на кожного світить це лагідне останнє сонечко, низьке, ранкове, приємне.
Мені видно всіх.
Добрі люди колись будували будинки буквою п і думали про мене - як я буду дивитися і всіх-всіх бачити, а потім встану і поїду геть.

Найчастіше я думаю про це, коли читаю книжки. От я читаю про якісь неймовірні речі, і в самому розпалі неймовірних речей, котрі переживає герой книжки, я думаю - я-то сама зараз нічого не переживаю, ані неймовірного, ані взагалі. Просто сиджу вдома на ліжку, прямо на постілі, в кращому разі скинувши джинси, а часом й ні.
найгірше, що я майже завжди знаю, що треба робити для того, щоби відбувалося щось неймовірне. Наприклад, встати по будильнику, сходити на якесь стрьомне побачення, зробити зарядку, доредагувати і видати вже написану книжку, дописати і видати майже дописану, намалювати всі мультики, які придумала, або принаймні той один, який завтра маю подарувати Наді на день народження, змонтувати кіно, яке так вдало і чудово ми з різними добрими людьми відзняли більше року тому БІЛЬШЕ РОКУ ТОМУ!!!!!! і відіслати його на якийсь фестиваль, абощо. Іншими словами, я маю тисячі доста простих шляхів до чогось неймовірного. Але замість того я продовжую сидіти на ліжку, прямо на постілі, в джинсах, і читати книжки.
Сьогодні день вже майже закінчився і нічого неймовірного не станеться точно. Я займалася зранку сексом, потім з'їла суп, прочитала "Мулей" Лу, тільки не на постілі, а в своїй кімнаті, бо там підігрів від кондиціонера, а в спальні холодно. Відірвала кусок від книжки, коли ржала (це дуже погано, з цим окрема історія). Подзвонила Масяні, привітала її з днем народження і розказала, що відірвала кусок від книжки, це все одно не її книжка. Масяня ржала. Почитала ще фейсбук, ще їла свої різні таблетки впродовж дня. Ще буду сьогодні їсти піццу. Ще мені хочеться думати що я домалюю мультик для Надьки, відредагую хоча б шматок книжки і вивчу 10 нових іменників і присвійні афікси одною прикольною мовою, але чесно кажучи, я не дуже в це вірю - скоше я буду втикати в комп до ночі, і ще в мене є ціла одна нечитала книжка. Або принаймні може зроблю щось одне із цього. А, ще забула сказати, що от пишу в жж.
Якщо засинати в розмові з кимось, такі звичайній, буденній розмові, або просто в яскравих мріях про щось - то є непогані шанси не встигнути перед сном подумати ще раз про те, що от і минув ще цілий день, а нічого неймовірного так і не відбулося. Бо спати зазвичай набагато менш приємно, коли все-таки встигаєш подумати. Іноді навіть здається, що якщо ще не йти спати - то щось неймовірне все-таки відбудеться, але знайте - це омана, хибне відчуття, нешляхетне і безрезультатне, і потім все одно засинаєш, і наступного ранку треба пережити ще один день.

Я так розумію, основним симптомом останньої, переробленої і доповненої модифікації вірусу грипу є "хєрово як ніколи". Троє моїх знайомих перехворіли тою бідою впродовж останніх тижнів, від трьох я чула - "та мені зле як ніколи раніше"!
І ви знаєте, що? вони казали правду. Від вчорашнього вечора я не встаю з ліжка, мені болить все тіло, замість горла в мене одна суцільна запалена, висушена і набрякла поверхня, лімфовузли я тепер знаю поіменно і вивчу нарешті, де вони знаходяться, всі. І от що - мені зле, як ніколи до раніше!

А ще в мене є ова шкіряна куртка на темпеатуру від +10, і я так розумію що зараз я втрачаю останні шанси вбрати її вперше ще цього року. І від цього - зрозумійте правильно, мені все-таки зле, як ніколи раніше, - хочеться заснути і прокинутися вже навесні.

Взагалі-то, я живу в порядку. складаю футболки і сорочки до шафи, не розкидаю капці, намагаюся тримати папери в шуфлядках, а брудну білизну вчасно прати. Книжки мої завжди на поличках, покривало на канапі розрівняні, капелюхи на капелюшній вішалці, ключі під дзеркалом в передпокої. Але в мене є мій маленьки приватний безлад.
Він організовується довільно в будь-якому місці, де мені доводиться ночувати, на тумбочці чи столику біля ліжка - може, саме через нього я й ніколи не сплю там, де одразу біля ліжка немає тумбочки чи столика.
Там моє все. Кілька банок парфумів, кришки від них окремо. Всеможливі тіні й помади, котрими ніколи не користуюся. Якісь аркуші з записами. Права чи закордонний паспорт. Всі прикраси, навіть ті, котрі не вбирала вже продовж багатьох років. Підставки для горняток з чаєм чи кавою. Обручі, заколки, резинки, гребені для волосся. Манікюрне причандалля. Лампа для читання, нефритова рибка від головного болю, заспокійливі таблетки та цитрамон, зірвані нашвидкоруч з нового одягу етикетки та цінники. Зарядка від мобільного. Стікери з старими нагадуваннями. Лаки для нігтів. Щіточка для одягу. І ще багато неймовірних речей.
Все це дзвенить і валиться на підлогу, якщо кохатися на ліжку в темряві або й при світлі й випадково зачепити тумбочку і столик. Все це чіпляється одне за інше, якщо треба дістати щось конкретне, і все це разом чіпляється до ключів від машини, якщо зранку спізнюєшся. Серед цього безладу немає направду місця для чашки кави зранку чи книги, котру читаєш зовсім перед тим, як заснути.
В усіх готелях, в усіх чужих оселях цей безлад слідує за мною, неодмінно оселяється коло голови, праворуч чи ліворуч. В усіх подорожах я почуваюся як дома через цей приватний хаос, організований на малій горизонтальній площі.
Тільки іноді, коли вертаюся звідкись, чую неспокій, ба навіть непевність - всі ланцюжки та кульчики складені в шуфлядку, стікери з нагадуваннями опиняються в смітнику, як тільки виходить термін нагадувань, таблетки лежать на кухні в коробці з ліками. Парфуми закриті, лак і тіні в косметичці, манікюрні інструменти в шкіряному чохлі.
В таких випадках я знаю - хтось після мене, наступний пожилець чи гість, прокинувся зранку й побачив: срібні ланцюжки заплуталися йому за ножиці та пінцети, банки з парфумами поплутані кришками, шкіряні ременці від підвісок з самоцвітів сплелися з дротом від зарядки і шнурком для лампи для читання, а між них вв'язані, ніби навмисне, перстені і креми, лосьйони і обручі, зірвані лейби, заколки та пензлики.
І тоді той хтось думає - це не моє, і йде на рецепцію або до господаря, приносить в долонях мій маленький приватний безлад, його пакують в теплу рекомендовану бандерольку і терміново шлють мені, ніби загублений в аеропорту багаж.
Після цього вдома знову стає, як вдома.

було влітку. а було ж як в кіно - і порожній пляж, і викинуті на берег водорослі, і якийсь сіри пісок без сонця, і вітер від якого нема куди заховатися, і нікого довкола серед цих пляжних барів та лежаків, ніби ціле те літо порожнє.



фоткала Оля

... викупати хто чий віртуал! Вони синхронно відфренджують, коли хтось ображається по-тупому :)
Але пост цей не для цього. Пост от для чого:

скажіть, а вам цікаво жити?

взяла в нього , а він їх ще десь там бере, але то задовгий, як на мене, ланцюжок посилань