Home
Катерина Бабкіна
04 July 2008 @ 03:33 pm
заніматєльная фізіка  
Поясніть мені, чому
в мікрохвильовій пічці картопелька гріється, кабачки гріються, мнєско гріється, сир на мнєскові плавиться, хлібчик гріється, все гріється - а кусок масла так і лишається твердим і ХОЛОДНИМ?
 
 
Катерина Бабкіна
04 July 2008 @ 10:09 am
кому треба поїхати?..  
Завтра рано-вранці їдемо до Франківська трьома машинами - завезти жигуль додомку, вигуляти мою нову машину і мою вічномолоду маму, і друг на Фіаті просто за компанію. Як розумієте, у нас є кілька вільних місць, кому треба туди - берем на борт. Від вас - можна трошки грошей на бензин - не обов"язково!! і - приємне спілкування з водієм одного з трьох транспортних засобів - КОНЧЕ! :)
П.С. В двох машинах ТОЧНО не курять. За Фіат не знаю.
Коменти дивлюся мабуть до 18:00


Повертаємося в понеділок ввечері однією машиною, тобто назад пасажирів може бути лише один.
 
 
Катерина Бабкіна
03 July 2008 @ 10:09 am
про трансформацію радости  
Ще здавалося б нещодавно я дуже пишалася і раділа з того, що заробляю вже достатньо, щоби спокійно ходити їсти поруч з роботою - В Мокко, Докер, Волконського чи Фелліні. Це було для мене таким маленьким і інтимним підтвердженням життєвих досягнень: коли в десятому класі в тебе з одягу для "нижче пояса" є ОДНІ штани і все, і ти ходиш в них і щодня і за будь-якої погоди, і з будь-якої нагоди - а вже за кілька років ти можеш обідати в Фелліні - то це як мінімум означає, що в професійному плані ти розвиваєшся, а не деградуєш, ну а як максимум - що ти вмієш досягати того, чого хочеш. Ну, але до чого це все:

від певного часу я чомусь ношу собі їжу з дому. і сьогодні я забула дома лоточок з молодою картопелькою в сметанці, з відвареною м"якою телятинкою, і кабачками засмаженими в муці і обкладеними салатом, помідорами і часничком, і зверху на те все кусочок маселка і крапелька лимонного соку. Забула, розумієте, лоточок з цим всім дома - а я тут. І мені влом іти обідати в Фелліні, чи в Мокко, чи в Волконського чи в будь-що інше, та й такої досконалої їжі мені ніде там не дадуть, тож я дуже засмучена через забутий лоточок.

 Тому я думаю - як швидко ми зінюємосія, і наші прагнення, і наші радості...
 
 
Катерина Бабкіна
29 June 2008 @ 05:42 pm
ААААААААААА!  
Так, страшно змістовний сабж :Р  А поза тим - в мене нова машина!
Це американець, не надто великий, але з характером. Неймовірно тішить, що їх в Києві, та й в Україні загалом - мало.
Сиджу дивлюся з вікна, як її поливає дощик. Гарний видався тиждень, і чудово скінчився:)

П.С. Я і надалі прирОсла серцем до свого морквяного жигуля. Просто їздитиму тепер на дечому іншому %)
 
 
Current Mood: ох!..
 
 
Катерина Бабкіна
27 June 2008 @ 11:37 am
Надвечірній ринок  
                                                                                        Anniken Ulsen, переклад з норвезької



Кожен човен припнутий, мій човен припнутий також.
У сутінках ми сходимося до берега –
ніби сновиди, дивимося.
Доми на сваях, розчахнуті скрині з городиною та посудом,
темне дзеркало води, спідниці, намиста, груші.
Серед інших сновид, ми однак сміємось як діти:
ти лічиш дріб’язок, я купую льодяники та дешеві перстені,
птахи, покружлявши над морем, вкладаються врешті спати,
і робиться зовсім темно.
Колись ми зберемо до скрині все,
що може в житті згодитись з цього нічого ринку,
і відпливемо геть, сповнені надій – але й з вантажем надійним.
Тулюся до тебе, допоки про це говориш.
Ніби сновиди, нічною вулицею від моря
останні крамарі відходять – я бачу їх спини,
і чую одного голос, що далі і далі від берега котять хвилі:

кожен човен припнутий, не буде торгу.


 

 
 
Катерина Бабкіна
26 June 2008 @ 08:33 pm
Юрій Карашівський, людина що не може відповідати за свої слова: давайте знати своїх героїв в обличчя  
Журналіст і копірайтер, [info]grablia  Юрій Карашівський, (18.10.1977 р.н., тел. 8 097 1183859  , автомобіль ceat ibiza 2.0, номери напишу пізніше) який багато поганого говорить в інтернеті, ніколи не підписується своїм іменем, має єдиний аргумент навіть в дискусіях, де лишається анонімним - особисти образи. Коли він почав застосовувати цей свій єдиний аргумент до мене і С., то отримав пропозицію підтвердити свою активність у житті, тож після тривалого наполягання він таки погодився на зустріч з С., і призначив адресу - Крайня 2, тобто адресу, якої не існує. Навіть це не змусило б мене запокоїтися нарешті, відверто посміятися з діяча і забути всі образи. Але тридцятирічний "спарцмєн і камсамолєц" просто не прийшов, довго не брав слухавку, а потім таки-да взяв і сказав - да, нікуди я не прийду, я не вважаю за потрібне відповідати за свої слова, мої слова в інтернеті ні в кого не асоціюються зі мною, і взагалі - в мене сім'я і дитина... Так ніби хтось збирався його вбивати, чесне слово. Сім'я і дитина... Цікаво, їм з ним не страшно, якщо він боїться прийти навіть на зустріч, котру сам призначив?..

Я дозволила собі некоректні лайливі вислови стосовно цієї людини - мене дуже нервує присутність в цьому світі людей, котрі шукають способів уникнути відповідальності за те, що говорять чи роблять - а така риса простежувалася з самого початку, бо людина говорила речі, котрі явно суперечать одна одній. Я вибачаюся перед іншими особами, яким, можливо, неприємно було читати нецензурну лексику. Але ні про що не шкодую. Все - чиста правда.
Бо доки в країні є люди, котрі не можуть відповісти за сказане, і уповають на те, що їх слова в мережі не проасоціюють з реальністю - діла не буде. Нє, не буде. Саме тому так багато інформації про нього на початку посту - щоби цих людей ставало дедалі менше.

Гарного вечора, і коли до вас в ЖЖ чи де-інде полізе Ю.Карашівський псувати вам настрій - пам'ятайте, що він вас боїться, і не нервуйтеся, як нервувалася я
 
 
Current Mood: радію за те, що їх стає менше
 
 
Катерина Бабкіна
26 June 2008 @ 03:06 pm
в саме серце!  
74,59 КБ

листівки для ПЕРКАЛАБИ від неземної [info]grycja 
 
 
Катерина Бабкіна
25 June 2008 @ 10:08 pm
про важливе - УПД  
Дзвонить С. цьому діячеві (журналіст Ю. Карашівський, він же [info]grablia ), каже - давай або ти вибачишся, або ми зустрінемося і я дам тобі в рожу - ти заслужив. І що він каже?! Він не каже "ану спробуй", він класично з'їжджає і каже - не вибачуся, і тепер ніде не з'явлюся, де ти мене можеш знайти. Чуваку 30 років!!!!! це класичний приклад мережевого хама, котрий не готовий в житті відповідати за свої анонімні слова і хитроскомпоновані висновки. Не певна, що після цього його можна назвати журналістом.

Хлопці, а ви теж починаєте ховатися, коли ви когось образили і вам пропонують зустрітися? (про анонімне хамство не питаю - я вже з'ясувала, що тут таких нема)

На цьому я закінчую тему сварок на тлі зіпсутих авто. Для себе я зробила висновок, що завжди треба бути готовим захистити себе та своє майно, і що не варто зважати на анонімних мережевих хамів - їх вистачає рівно доти, поки вони перестають бути анонімними. Ще радує, що 7 з 8 осіб, хто написав в пості про повагу до чужої власності справді відповіді на запитання, а не кинувся мене вчити жити, ніколи не вкрадуть чи зумисне не пошкодять чужого. Дякую вам, що ви такі є! :)
 
 
Катерина Бабкіна
25 June 2008 @ 12:57 pm
дещо важливе  
Мені дуже подобається спілкуватися в ЖЖ. Але є люди, котрих зумовлена ніком безкарність невимовно тішить, тому вони сруть де тільки можуть. Для мене до таких людей відноситься журналіст Ю. Карашівский, він же
[info]grablia , чувак, який в одних постах кричить що кругом мажори понакупляли тачок, в других - про те що, я на жигулях, а в нього крута машина (це сіат ібіца, взята в лізинг пару тижнів тому :) ) і вєлосіпед, і матеріальне становище його тата дуже чудове (це в 30-то років аргументувати матеріальним становищем тата!), в одних постах кричить про те, що машин не має бути на траві, і тут же - що не варто аж так перейматися забрудненням через вихлоп, потім переходить на аргументи що все, що я вмію, це говорити про майно свого хлопця (йшлося про девайс за 400-500 уо, пц майно), і тут же, коли аргументи зовсім закінчуються, пише, що в мене взагалі хлопця немає, і саме зараз місячні. А завершує це все постом про те, яка я погана письменниця, хоча й слова з написаного мною не бачив. Я думаю, що він ідіот яких мало. Якщо ви думаєте інакше - це ваше право, тільки пишіть про це будь-ласка де-інде, я і надалі хочу постити в жж тексти, фотографії та переклади.
І ще - мій блог підписаний моїм справжнім іменем. Тому я наполегливо прошу писати сюди коментарі тільки тих, хто готовий відрекомендуватися на моє прохання.
Гарного дня
 
 
Катерина Бабкіна
23 June 2008 @ 01:07 am
люди, які виїхали протестувати проти свавілля на дорогах, чинять свавілля на дорогах  
Странний народ велосипедисти. Таваріщі зібралися на дуже гарну акцію проти свавілля на дорогах міста, намутили грамотну піар-компанію, назбирали нєхілу толпу. І поїхали всією колоною розвертатися де? на пішохідному переході!!!!!!!!!  Грубо. Порушили. Правила. Дорожнього. Руху. Тому що транспортні засоби розвертаються в місцях, призначених для розвороту, а хто не вважає себе транспортним засобом - той їздить акі велосипед "зайчик", по дворах і тротуарах під наглядом мами. А водієві нещасної сцузуки, якому це не сподобалося, замість сказати "вибачте" дали в табло.

І от що я бачу за можливе  їм сказати: водій тієї самої бехи має сісти. Обов'язково. За це вболівають різні люди, не лише велосипедисти. Але ви нічим за нього не кращі. Ви теж срати хотіли на правила культурного пересування, а тому те, коли ви вб'єте когось на дорозі - це лише питання часу.
 
 
Current Music: охуїла
 
 
Катерина Бабкіна
23 June 2008 @ 12:12 am
Алєк Веремко-Бережний дуже влучно похвалив журнал  

Біда тіки в тому, що Алєк зі складним прізвищем якось пропустив що наприклад на фотосесії в стрункої авторки Сноба дуже атчьотліво брудні нігті на ногах. І от що я вам скажу: еліта ноги миє. Не може бути, щоби критика відзначала елітарність "успішних людей", а на ділі були грязні ноги.


Про «панський» журнал «Сноб» було розказано, як про найбільш стратегічно виважений проект, як про «літературний часопис, що маскується під гламурний журнал». І дійсно: єдиний присутній там фікшн, — еротико-фантастичне оповідання Ната­лії Щерби — обрамлений фотосесією стрункої авторки. Проте ще в прес-релізі мене заінтригувало дещо інше. І це «інше» потвердилося, тільки-но глянцевий часопис потрапив до рук.

Ідея координатора цього проекту — а ним виявився сам Єшкілєв — у тому, щоб орієнтуватися на «елітарне», ба навіть формувати його: «Еліта повинна мати своє. Мати свої смаки, свої тусовки, свої клуби, свої магазини, свої ресторани і свої журнали… Створити ж часопис, який би працював як ефективна машина відокремлення еліти від плебсу, набагато складніше». Ще виразніше подано думку голов­ного редактора М.Шпіра, який має намір заповнювати прогалини регіональної преси «не вузьколобою блювотиною для бідних, а яскравими, соковитими, пристрасними, шляхетними та елегантними виробами живого головного мозку… Нас не цікавить думка лузерів… Ми транслюватимемо ідеї успішних людей…»
 
 
Катерина Бабкіна
22 June 2008 @ 02:01 pm
Телефон довіри ДАІ працює - перевірено!  
Спізнююся вчора на Фактівський чумацький віз на Країні Мрій. Приїжджаю знизу, від мосту Патона - а там звісно ж розворот і заїзд перекрито (дивно, це нібито проїжджа частина), і звісно ж ніхто не подумав про те, де людям лишати автомобілі: запаркуватися нема де найближчі два квартали. І я, як людина, котра дуже спізнюється, виїжджаю на тротуар. Ну і працівник ДПС тут як тут. Далі відбувається стандартний діалог:
- Не можна тут стояти!
- а чому цьому таурегу можна?
- в нього перепустка!
- куда перепустка?
- я не мушу вам казати, їдьте паркуйтеся десь де можна.
- Ну і пішли ви нах.й з вашою вибірковою справедливістю.
Де-то так. Чувак відходить, я сідаю в машину і починаю задом з'їжджати з бордюра, намагаючись не задіти згаданий вже таурег. І тут чувак вертається і каже:
- Що, справді спізнюєшся на виступ?
-Та да, - кажу.
- Ну добре, запаркуйся тут коло нас акуратно, тільки не довго, якщо вийде - перепаркуйся якнайшвидше. Я ж не можу дозволити, щоби ти свій виступ пропустила, тут і правда нема де стояти.
І я охуїла подякувала і побігла до воза, а там віддала С. ключі одразу, щоби він перепаркував машину - попросили ж бо мене ввічливо.
С. сідає в машину - а працівник ДПС тут як тут, каже
- ей, це не ваша машина, а дєвушкі, котра виступає.
- це вона попросила перепаркуватися, - каже С.
- Добре, перепарковуйтеся, тільки віддайте права свої. Я їх поверну дєвушці яка виступає, я тут буду, хай підійде коли зможе, а то я ж не знаю, чи ви не хочере машину вкр
асти.
С. віддав права, потім ми потусили з гарним Фактом, продали пару моїх автографів, і ясєн пєнь забули про права С., сіли і поїхали дивитися домовлені машинки.

І тільки по десятій вечора згадали.... згадали... Звісно, на посту біля Країни Мрій вже нікого не було, позаяк поїхали ми звідти о пів на п'яту.
Але як в людини, яка береже всякі купи непотрібних даних (наприклад, телефон зоопарку) був в мене в контактах телефон довіри ДАІ. Я його колись записала радше з метою постібатись, мовляв невже він існує. А тут нічого нам не залишалося, окрім туди дзвонити. І що ви думаєте? В суботу, по десятій вечора мені там відповіли, поржали з мене канешно зрозуміли ситуацію і спитали контактний телефон. І вже за 15 хвилин мені дзвонив чувак, котрого я посилала вдень, і казав це ж треба, люди харяться що в них ДПС права забирають, а ви свої самі віддали, ну ви даєте приїжджайте на вулицю Кіквідзе, то вам не далеко, я вас там чекатиму, тільки не довго, якщо можете, футбол почався.
Далі ми стрімголов неслися з реготом в магазин, купляли віскі, летіли на Кіквідзе.
Чувак з нас ржав, права віддав зразу, потім коли пляшку дістали дивувався навіть.
І мені було соромно за те, що я з ним вдень сварилася, хоча й було за що. Але загалом він хороший, і що важливо - тепер і на телефон довіри ДАІ я в разі чого подзвоню без остраху.

УПД:
044 2724659 :)
 
 
Катерина Бабкіна
21 June 2008 @ 11:21 pm
"Газета по-київськи" публікує як слова людей те, чого насправді ніхто не казав  
Вчора Катя Лебедева, якою я мабуть дарма тут нещодавно захоплювалася, звернулася до мене як журналіст газети По-київськи з проханням дати для суботнього номера міні-інтерв'ю про книжки, котрі мене вразили. От два тексти, перший - власне моє міні-інтерв'ю:

Первая книжка, которая стала и осталась любимой – сборник детских стихов, кажется, переводы с болгарского. Я не помню автора, и не уверенна даже в родном языке этих текстов, но до сих пор немало могу процитировать: «То ли белое крыло, то ли тонкое весло сон малютке принесло? Иль фиалка голубая? – нет, не тонкое весло, и не белое крыло, не фиалка голубая - песня мамина простая: баю-баю» или «Когда задремали все дети в постели, и в парке скамейки давно опустели, и путники ночь не тревожат шагами, и месяц укрылся за облаками, и звезды ночные нам с неба не светят – тогда на качели взбирается ветер. Качается ветер всю ночь напролет – назад-вперед…» Все бы ничего, но с момента чтения этих простых и волшебных текстов прошло больше двадцати лет. Вряд ли был в моей жизни другой текст, который я бы так запомнила. В старшем школьном возрасте меня поразил роман «Вир» Тютюнника, поразил в самую душу моментом, когда Орися, кажется, прибежала к Марку допустим, а он как раз вычищал хлев, и бросил вилы, и прижал ее нежно к себе… Так они и стоят у меня перед глазами – счастливые, влюбленные, все в дерьме. Любимую же взрослую книгу не назову – думаю, там у меня весьма стандартный набор: Маркес, Булгаков, Набоков, Маргарет Митчелл (да, я говорю об этом открыто), Прохасько,  Андерсен, Селинджер… Их еще много. Из сравнительно нового до гусиной кожи порадовала «Солнечная алея» немца Томаса Бгуссига – такой он настоящий и трогательный, такой светлый и исполненный простого будничного волшебства…

 і другий - те, що власне вийшло в номері:


Первая книжка, которая осталась любимой – сборник детских стихов, кажется, переводы с болгарского. Я не помню автора, и не уверенна даже в родном языке этих текстов, но до сих пор немало могу процитировать: «Толи белое крыло, то ли тонкое весло сон малютке принесло? Иль фиалка голубая? – нет, не тонкое весло, и не белое крыло, не фиалка голубая - песня мамина простая: баю-баю» или «Когда задремали все дети в постели, и в парке скамейки давно опустели, и путники ночь не тревожат шагами, и месяц укрылся за облаками, и звезды ночные нам с неба не светят – тогда на качели взбирается ветер. Качается ветер всю ночь напролет – назад-вперед…» Все бы ничего, но с момента чтения этих простых и волшебных текстов прошло больше двадцати лет. Вряд ли был в моей жизни другой текст, который я бы так запомнила. В старшем школьном возрасте меня поразил роман «Вир» Тютюнника. Любимую же взрослую книгу не назову – думаю, там у меня весьма стандартный набор: Маркес, Булгаков, Набоков, Маргарет Митчелл (да, я говорю об этом открыто), Прохасько,  Андерсен, Селинджер… Их еще много. Из сравнительно нового до гусиной кожи порадовала «Солнечная алея» немца Томаса Бгуссига – такой он настоящий и трогательный, такой светлый и исполненный простого будничного волшебства…

Знайдіть, курва, дєсять атлічій.

Так, тексти редагують. Однак тексти інтерв'ю по-перше, звіряють з інтерв'юйованим перед друком, а по-друге - їх мають право редагувати, не змінюючи сенсу. Патаму газета По-київськи - хуйова газета, а Катя Лебедева - такий самий журналіст. Дарма вони налякалися слова дерьмо: в стосунку газети по-київськи воно якраз цілком і може бути застосоване.


Тут був апдейт про те, що Катя Лєбєдєва матеріал не редагувала і вроді би хароша, але Катя Лєбєдєва хароша публічно, а по електронній пошті, коли її ніхто не бачить, настільки брудно висловлюється, в адресу інших, зокрема мене, що навіть я охуїла. Патаму апдейту тут більше нема, ніхуя вона не хороша.
 
 
 
Current Mood: охуїла
 
 
Катерина Бабкіна
20 June 2008 @ 09:54 am
вимочити урода в засобі для зняття фарби  


Вже третій місяць у дворі по вул. Героїв Дніпра, 40-а якийсь ублюдок по ночах поливає машини розчином для зняття фарби. Автор статті переймається тим, щоби коли його упіймають, власники авто не зчинили самосуд. А я щиро вболіваю за те, щоби зчинили, якщо інакше не можна навчити людину поважати чуже майно


І спеціально для тих, хто зараз почне кричати в коментах про газони і зелену зону: якби чувак три місяці поспіль щоночі замість псувати речі, набуття котрих є результатом чужої, часто багаторічної, праці, копав би котлован під підземний паркінг, то вже викопав би добрячу його частину, і значно більше людей допомагали б йому привертати увагу громадськості до проблеми відсутності паркінгів.



упд:
Шанований мною дотепер [info]est_ в коментах до цього посту захищає жлоба з розчинником, і стверджує, що я, реалізуючи своє право (не потерпати від відсутності громадського транспорту або небезпек принизливих ситуацій, які спіткають людей в ньому) мушу не створювати проблем іншим (під проблемою розуміється купівля авто), А ЖЛОБ З ОБОЛОНІ, РЕАЛІЗУЮЧИ СВОЄ ПРАВО НЕ ХОТІТИ, ЩОБИ НА ГАЗОНІ В СПІЛЬНОМУ ДВОРІ СТОЯЛИ АВТО - ЗАПРОСТО МОЖЕ СТВОРЮВАТИ ІНШИМ ПРОБЛЕМИ. Жаль. Нічого іншого, окрім підлих подвійних стандартів, я в цьому не вбачаю.
 
 
Катерина Бабкіна
19 June 2008 @ 11:33 pm
Аннікен  
Anniken Ulsen, переклад з норвезької

У безладі –
а, Аннікен! – хтось до мене гукає.
А серед мене усього багато так –
і береги кутасті, і темні затоки неквапом їх ковтають,
і синє вбрання і насіння, розкладене по шуфлядках.
Аннікен зветься старий записник ще з шкільного часу,
Аннікен – теплий светр з погано пришитим коміром,
Аннікен – візок в супермаркеті, повний томатів і шинки,
Аннікен – вибита шибка,
і Аннікен – дрібка морської солі під язиком і під серцем.
Серед тиші –
Аннікен – ти шепочеш,
і я розшукую довго:
Аннікен – ніжність безбережна,
Аннікен – пристрасть,
Аннікен – ласа цікавіть до голосу серед ночі,
Аннікен – тоскне безсоння, котре відгукнутись раде,
чи може бодай Аннікен – невідома, котра однак почує.

Але серед мене порожньо.
 
 
Катерина Бабкіна
19 June 2008 @ 06:12 pm
продають себе!  
Якщо в вас дома вже був песик, кицька та черепашка, і вам хочеться чогось нового - заведіть собі українського письменника! В суботу саме можете придбати одного. Мене заводити не рекомендую - я дорога, складна в утриманні і бєссмислєнна з практичної точки зору.

179,92 КБ
Tags:
 
 
Катерина Бабкіна
19 June 2008 @ 10:26 am
хто ходіт в гості  
Фото бай [info]dehfolt 
Атмосфера, настрій дня, чай, балкон, шпалери, бутерброди з помідорами, гаряча вода, фен і многа другой радості - by [info]grycja  та [info]dehfolt 

53,90 КБ

під катом мучаю животноє )

дякую :)
 
 
Катерина Бабкіна
17 June 2008 @ 08:38 pm
скорботний дім  
Anniken Ulsen, переклад з норвезької

Поглянь на дім мій.
Думаєш, сповнений він скорботи, без тебе порожній?
Але світильник на кухні почав світитися сам собою,
так само, як і колись перестав;
зливний бак зливає воду, наливний – збирає дощову;
дах як ніколи добре заріс мохом на зиму,
це мені точно відомо, дарма що між мною і дахом
ще чотири поверхи і горище;
пані Суок за стіною нарешті вмерла,
її оселю буде віддано товариству вихователів;
пан Елінек, мені видається, вмер також –
принаймні, від певного часу його не бачу;
дезодоранти і аерозолі завдають шкоду озоновій оболонці;
швейна машинка шиє, пральна й надалі не робить;
шпалери сумлінно відклеюються,
в дереві підвіконня все так же люб’язно живуть мурахи;
за шафою мешкає щур, пам’ятаєш, торік він утік із клітки;
в глибинах кухонних шаф гниють макарони й квасоля;
а вітер колише абажур, колише неквапом, як зазвичай –
і від того в повітрі плавають тіні, повільні і тихі, як плями нафти на морі.
І я повільна і тиха,
безмірно втішена тим, що без тебе так само добре.
Хіба що тепер мені зле дається долати потребу сказати комусь добраніч;
не дуже вправно без тебе вмію загалом казати, коли немає до кого,
не з першої спроби пірнаю в свою самотність –
безмежну й прозору, ніби море без жодної плями.

А втім, і з тобою все це давалось мені не просто.
 
 
Катерина Бабкіна
17 June 2008 @ 12:15 am
технічний запис: увага!  
! в мене є один ввічливий вислів, який я вживаю замість казати "ідіть нахуй". І вживаю я його часто. Останнім часом - дуже часто.
і ще в мене дзвенить у вухах після Ленні Кравітца, і ще я вважаю, що вказувати мені на те, що я роблю чи зробила щось погано можуть тільки ті, хто робить чи зробив (!а не просто думає, що міг би) це щось краще за мене.
Мій світ сповнений любові, всі кого я люблю досконалі, про існування всіх інших я охоче не знала б взагалі.

На добраніч! (ні, це не цей вислів :) )
 
 
Катерина Бабкіна
15 June 2008 @ 05:52 pm
снімітє с ручніка дєвушка  
Вчора в дощ я хвилин на двадцять застрягла на світлофорі після з'їзду з мосту Патона, машинка погребла-погребла, заглохла і плавала тихо, а кожен підарас ззаду під'їжджав впритул і сигналив. А потім чую - хтось стукає в заднє стікло запотіле, і кричить - дєвушка, снімітє с ручніка (так шоби ви понімали, в калюжі поколіна ручнік це шось вроді як якорь). Ну, дєвушка сняла с ручника - і чувак давай штовхати машину, під таким дощем, що аж боляче шкірі від ударів крапель, в калюжі по коліна. А потім як я завелася - чувак бігом побіг в синю рено, і змахався, бо світло зелене якраз включилося.
Навряд чи я десь цього чувака зустріну, який по собствінной ініциатівє вийшов з свого рено в воду по коліна і під дощ штовхати мені жигуль, бо я його якщо чесно навіть і не побачила толком. Тому я так думаю - напишу хоч тут, що таке буває.
А ще неясно, чого при щонайменшому дощикові такий пиздець  на дорогах раптом почався, мені в салон зовсім трошки натекло, але раніше такого ніби й не було.

А іще в афіші є рецензія на мою книжку, я її не поняла, два дні стібуся з неї з іншими людьми - ще нікого не бачила, хто поняв, про що та рецензія. А тут читаю в жж в одного чувака якогось, що рецензія дуже крута. Хто читав - поясніть мені, про що вона, і головне - який стосунок має до моєї книжки?..