Поясніть мені, чому
в мікрохвильовій пічці картопелька гріється, кабачки гріються, мнєско гріється, сир на мнєскові плавиться, хлібчик гріється, все гріється - а кусок масла так і лишається твердим і ХОЛОДНИМ?

Завтра рано-вранці їдемо до Франківська трьома машинами - завезти жигуль додомку, вигуляти мою нову машину і мою вічномолоду маму, і друг на Фіаті просто за компанію. Як розумієте, у нас є кілька вільних місць, кому треба туди - берем на борт. Від вас - можна трошки грошей на бензин - не обов"язково!! і - приємне спілкування з водієм одного з трьох транспортних засобів - КОНЧЕ! :)
П.С. В двох машинах ТОЧНО не курять. За Фіат не знаю.
Коменти дивлюся мабуть до 18:00


Повертаємося в понеділок ввечері однією машиною, тобто назад пасажирів може бути лише один.

Ще здавалося б нещодавно я дуже пишалася і раділа з того, що заробляю вже достатньо, щоби спокійно ходити їсти поруч з роботою - В Мокко, Докер, Волконського чи Фелліні. Це було для мене таким маленьким і інтимним підтвердженням життєвих досягнень: коли в десятому класі в тебе з одягу для "нижче пояса" є ОДНІ штани і все, і ти ходиш в них і щодня і за будь-якої погоди, і з будь-якої нагоди - а вже за кілька років ти можеш обідати в Фелліні - то це як мінімум означає, що в професійному плані ти розвиваєшся, а не деградуєш, ну а як максимум - що ти вмієш досягати того, чого хочеш. Ну, але до чого це все:

від певного часу я чомусь ношу собі їжу з дому. і сьогодні я забула дома лоточок з молодою картопелькою в сметанці, з відвареною м"якою телятинкою, і кабачками засмаженими в муці і обкладеними салатом, помідорами і часничком, і зверху на те все кусочок маселка і крапелька лимонного соку. Забула, розумієте, лоточок з цим всім дома - а я тут. І мені влом іти обідати в Фелліні, чи в Мокко, чи в Волконського чи в будь-що інше, та й такої досконалої їжі мені ніде там не дадуть, тож я дуже засмучена через забутий лоточок.

 Тому я думаю - як швидко ми зінюємосія, і наші прагнення, і наші радості...

Так, страшно змістовний сабж :Р  А поза тим - в мене нова машина!
Це американець, не надто великий, але з характером. Неймовірно тішить, що їх в Києві, та й в Україні загалом - мало.
Сиджу дивлюся з вікна, як її поливає дощик. Гарний видався тиждень, і чудово скінчився:)

П.С. Я і надалі прирОсла серцем до свого морквяного жигуля. Просто їздитиму тепер на дечому іншому %)

                                                                                        Anniken Ulsen, переклад з норвезької

Кожен човен припнутий, мій човен припнутий також.
У сутінках ми сходимося до берега –
ніби сновиди, дивимося.
Доми на сваях, розчахнуті скрині з городиною та посудом,
темне дзеркало води, спідниці, намиста, груші.
Серед інших сновид, ми однак сміємось як діти:
ти лічиш дріб’язок, я купую льодяники та дешеві перстені,
птахи, покружлявши над морем, вкладаються врешті спати,
і робиться зовсім темно.
Колись ми зберемо до скрині все,
що може в житті згодитись з цього нічого ринку,
і відпливемо геть, сповнені надій – але й з вантажем надійним.
Тулюся до тебе, допоки про це говориш.
Ніби сновиди, нічною вулицею від моря
останні крамарі відходять – я бачу їх спини,
і чую одного голос, що далі і далі від берега котять хвилі:

кожен човен припнутий, не буде торгу.

 

Журналіст і копірайтер, grablia  Юрій Карашівський, (18.10.1977 р.н., тел. 8 097 1183859  , автомобіль ceat ibiza 2.0, номери напишу пізніше) який багато поганого говорить в інтернеті, ніколи не підписується своїм іменем, має єдиний аргумент навіть в дискусіях, де лишається анонімним - особисти образи. Коли він почав застосовувати цей свій єдиний аргумент до мене і С., то отримав пропозицію підтвердити свою активність у житті, тож після тривалого наполягання він таки погодився на зустріч з С., і призначив адресу - Крайня 2, тобто адресу, якої не існує. Навіть це не змусило б мене запокоїтися нарешті, відверто посміятися з діяча і забути всі образи. Але тридцятирічний "спарцмєн і камсамолєц" просто не прийшов, довго не брав слухавку, а потім таки-да взяв і сказав - да, нікуди я не прийду, я не вважаю за потрібне відповідати за свої слова, мої слова в інтернеті ні в кого не асоціюються зі мною, і взагалі - в мене сім'я і дитина... Так ніби хтось збирався його вбивати, чесне слово. Сім'я і дитина... Цікаво, їм з ним не страшно, якщо він боїться прийти навіть на зустріч, котру сам призначив?..

Я дозволила собі некоректні лайливі вислови стосовно цієї людини - мене дуже нервує присутність в цьому світі людей, котрі шукають способів уникнути відповідальності за те, що говорять чи роблять - а така риса простежувалася з самого початку, бо людина говорила речі, котрі явно суперечать одна одній. Я вибачаюся перед іншими особами, яким, можливо, неприємно було читати нецензурну лексику. Але ні про що не шкодую. Все - чиста правда.
Бо доки в країні є люди, котрі не можуть відповісти за сказане, і уповають на те, що їх слова в мережі не проасоціюють з реальністю - діла не буде. Нє, не буде. Саме тому так багато інформації про нього на початку посту - щоби цих людей ставало дедалі менше.

Гарного вечора, і коли до вас в ЖЖ чи де-інде полізе Ю.Карашівський псувати вам настрій - пам'ятайте, що він вас боїться, і не нервуйтеся, як нервувалася я

листівки для ПЕРКАЛАБИ від неземної grycja 

Дзвонить С. цьому діячеві (журналіст Ю. Карашівський, він же grablia ), каже - давай або ти вибачишся, або ми зустрінемося і я дам тобі в рожу - ти заслужив. І що він каже?! Він не каже "ану спробуй", він класично з'їжджає і каже - не вибачуся, і тепер ніде не з'явлюся, де ти мене можеш знайти. Чуваку 30 років!!!!! це класичний приклад мережевого хама, котрий не готовий в житті відповідати за свої анонімні слова і хитроскомпоновані висновки. Не певна, що після цього його можна назвати журналістом.

Хлопці, а ви теж починаєте ховатися, коли ви когось образили і вам пропонують зустрітися? (про анонімне хамство не питаю - я вже з'ясувала, що тут таких нема)

На цьому я закінчую тему сварок на тлі зіпсутих авто. Для себе я зробила висновок, що завжди треба бути готовим захистити себе та своє майно, і що не варто зважати на анонімних мережевих хамів - їх вистачає рівно доти, поки вони перестають бути анонімними. Ще радує, що 7 з 8 осіб, хто написав в пості про повагу до чужої власності справді відповіді на запитання, а не кинувся мене вчити жити, ніколи не вкрадуть чи зумисне не пошкодять чужого. Дякую вам, що ви такі є! :)

Мені дуже подобається спілкуватися в ЖЖ. Але є люди, котрих зумовлена ніком безкарність невимовно тішить, тому вони сруть де тільки можуть. Для мене до таких людей відноситься журналіст Ю. Карашівский, він же
grablia , чувак, який в одних постах кричить що кругом мажори понакупляли тачок, в других - про те що, я на жигулях, а в нього крута машина (це сіат ібіца, взята в лізинг пару тижнів тому :) ) і вєлосіпед, і матеріальне становище його тата дуже чудове (це в 30-то років аргументувати матеріальним становищем тата!), в одних постах кричить про те, що машин не має бути на траві, і тут же - що не варто аж так перейматися забрудненням через вихлоп, потім переходить на аргументи що все, що я вмію, це говорити про майно свого хлопця (йшлося про девайс за 400-500 уо, пц майно), і тут же, коли аргументи зовсім закінчуються, пише, що в мене взагалі хлопця немає, і саме зараз місячні. А завершує це все постом про те, яка я погана письменниця, хоча й слова з написаного мною не бачив. Я думаю, що він ідіот яких мало. Якщо ви думаєте інакше - це ваше право, тільки пишіть про це будь-ласка де-інде, я і надалі хочу постити в жж тексти, фотографії та переклади.
І ще - мій блог підписаний моїм справжнім іменем. Тому я наполегливо прошу писати сюди коментарі тільки тих, хто готовий відрекомендуватися на моє прохання.
Гарного дня

Странний народ велосипедисти. Таваріщі зібралися на дуже гарну акцію проти свавілля на дорогах міста, намутили грамотну піар-компанію, назбирали нєхілу толпу. І поїхали всією колоною розвертатися де? на пішохідному переході!!!!!!!!!  Грубо. Порушили. Правила. Дорожнього. Руху. Тому що транспортні засоби розвертаються в місцях, призначених для розвороту, а хто не вважає себе транспортним засобом - той їздить акі велосипед "зайчик", по дворах і тротуарах під наглядом мами. А водієві нещасної сцузуки, якому це не сподобалося, замість сказати "вибачте" дали в табло.

І от що я бачу за можливе  їм сказати: водій тієї самої бехи має сісти. Обов'язково. За це вболівають різні люди, не лише велосипедисти. Але ви нічим за нього не кращі. Ви теж срати хотіли на правила культурного пересування, а тому те, коли ви вб'єте когось на дорозі - це лише питання часу.

Спізнююся вчора на Фактівський чумацький віз на Країні Мрій. Приїжджаю знизу, від мосту Патона - а там звісно ж розворот і заїзд перекрито (дивно, це нібито проїжджа частина), і звісно ж ніхто не подумав про те, де людям лишати автомобілі: запаркуватися нема де найближчі два квартали. І я, як людина, котра дуже спізнюється, виїжджаю на тротуар. Ну і працівник ДПС тут як тут. Далі відбувається стандартний діалог:
- Не можна тут стояти!
- а чому цьому таурегу можна?
- в нього перепустка!
- куда перепустка?
- я не мушу вам казати, їдьте паркуйтеся десь де можна.
- Ну і пішли ви нах.й з вашою вибірковою справедливістю.
Де-то так. Чувак відходить, я сідаю в машину і починаю задом з'їжджати з бордюра, намагаючись не задіти згаданий вже таурег. І тут чувак вертається і каже:
- Що, справді спізнюєшся на виступ?
-Та да, - кажу.
- Ну добре, запаркуйся тут коло нас акуратно, тільки не довго, якщо вийде - перепаркуйся якнайшвидше. Я ж не можу дозволити, щоби ти свій виступ пропустила, тут і правда нема де стояти.
І я охуїла подякувала і побігла до воза, а там віддала С. ключі одразу, щоби він перепаркував машину - попросили ж бо мене ввічливо.
С. сідає в машину - а працівник ДПС тут як тут, каже
- ей, це не ваша машина, а дєвушкі, котра виступає.
- це вона попросила перепаркуватися, - каже С.
- Добре, перепарковуйтеся, тільки віддайте права свої. Я їх поверну дєвушці яка виступає, я тут буду, хай підійде коли зможе, а то я ж не знаю, чи ви не хочере машину вкрасти.
С. віддав права, потім ми потусили з гарним Фактом, продали пару моїх автографів, і ясєн пєнь забули про права С., сіли і поїхали дивитися домовлені машинки.
І тільки по десятій вечора згадали.... згадали... Звісно, на посту біля Країни Мрій вже нікого не було, позаяк поїхали ми звідти о пів на п'яту.
Але як в людини, яка береже всякі купи непотрібних даних (наприклад, телефон зоопарку) був в мене в контактах телефон довіри ДАІ. Я його колись записала радше з метою постібатись, мовляв невже він існує. А тут нічого нам не залишалося, окрім туди дзвонити. І що ви думаєте? В суботу, по десятій вечора мені там відповіли, поржали з мене канешно зрозуміли ситуацію і спитали контактний телефон. І вже за 15 хвилин мені дзвонив чувак, котрого я посилала вдень, і казав це ж треба, люди харяться що в них ДПС права забирають, а ви свої самі віддали, ну ви даєте приїжджайте на вулицю Кіквідзе, то вам не далеко, я вас там чекатиму, тільки не довго, якщо можете, футбол почався.
Далі ми стрімголов неслися з реготом в магазин, купляли віскі, летіли на Кіквідзе.
Чувак з нас ржав, права віддав зразу, потім коли пляшку дістали дивувався навіть.
І мені було соромно за те, що я з ним вдень сварилася, хоча й було за що. Але загалом він хороший, і що важливо - тепер і на телефон довіри ДАІ я в разі чого подзвоню без остраху.

УПД: 044 2724659 :)

Вчора Катя Лебедева, якою я мабуть дарма тут нещодавно захоплювалася, звернулася до мене як журналіст газети По-київськи з проханням дати для суботнього номера міні-інтерв'ю про книжки, котрі мене вразили. От два тексти, перший - власне моє міні-інтерв'ю:

Первая книжка, которая стала и осталась любимой – сборник детских стихов, кажется, переводы с болгарского. Я не помню автора, и не уверенна даже в родном языке этих текстов, но до сих пор немало могу процитировать: «То ли белое крыло, то ли тонкое весло сон малютке принесло? Иль фиалка голубая? – нет, не тонкое весло, и не белое крыло, не фиалка голубая - песня мамина простая: баю-баю» или «Когда задремали все дети в постели, и в парке скамейки давно опустели, и путники ночь не тревожат шагами, и месяц укрылся за облаками, и звезды ночные нам с неба не светят – тогда на качели взбирается ветер. Качается ветер всю ночь напролет – назад-вперед…» Все бы ничего, но с момента чтения этих простых и волшебных текстов прошло больше двадцати лет. Вряд ли был в моей жизни другой текст, который я бы так запомнила. В старшем школьном возрасте меня поразил роман «Вир» Тютюнника, поразил в самую душу моментом, когда Орися, кажется, прибежала к Марку допустим, а он как раз вычищал хлев, и бросил вилы, и прижал ее нежно к себе… Так они и стоят у меня перед глазами – счастливые, влюбленные, все в дерьме. Любимую же взрослую книгу не назову – думаю, там у меня весьма стандартный набор: Маркес, Булгаков, Набоков, Маргарет Митчелл (да, я говорю об этом открыто), Прохасько,  Андерсен, Селинджер… Их еще много. Из сравнительно нового до гусиной кожи порадовала «Солнечная алея» немца Томаса Бгуссига – такой он настоящий и трогательный, такой светлый и исполненный простого будничного волшебства…

 і другий - те, що власне вийшло в номері:

Первая книжка, которая осталась любимой – сборник детских стихов, кажется, переводы с болгарского. Я не помню автора, и не уверенна даже в родном языке этих текстов, но до сих пор немало могу процитировать: «Толи белое крыло, то ли тонкое весло сон малютке принесло? Иль фиалка голубая? – нет, не тонкое весло, и не белое крыло, не фиалка голубая - песня мамина простая: баю-баю» или «Когда задремали все дети в постели, и в парке скамейки давно опустели, и путники ночь не тревожат шагами, и месяц укрылся за облаками, и звезды ночные нам с неба не светят – тогда на качели взбирается ветер. Качается ветер всю ночь напролет – назад-вперед…» Все бы ничего, но с момента чтения этих простых и волшебных текстов прошло больше двадцати лет. Вряд ли был в моей жизни другой текст, который я бы так запомнила. В старшем школьном возрасте меня поразил роман «Вир» Тютюнника. Любимую же взрослую книгу не назову – думаю, там у меня весьма стандартный набор: Маркес, Булгаков, Набоков, Маргарет Митчелл (да, я говорю об этом открыто), Прохасько,  Андерсен, Селинджер… Их еще много. Из сравнительно нового до гусиной кожи порадовала «Солнечная алея» немца Томаса Бгуссига – такой он настоящий и трогательный, такой светлый и исполненный простого будничного волшебства…

Знайдіть, курва, дєсять атлічій.

Так, тексти редагують. Однак тексти інтерв'ю по-перше, звіряють з інтерв'юйованим перед друком, а по-друге - їх мають право редагувати, не змінюючи сенсу. Патаму газета По-київськи - хуйова газета, а Катя Лебедева - такий самий журналіст. Дарма вони налякалися слова дерьмо: в стосунку газети по-київськи воно якраз цілком і може бути застосоване.


Тут був апдейт про те, що Катя Лєбєдєва матеріал не редагувала і вроді би хароша, але Катя Лєбєдєва хароша публічно, а по електронній пошті, коли її ніхто не бачить, настільки брудно висловлюється, в адресу інших, зокрема мене, що навіть я охуїла. Патаму апдейту тут більше нема, ніхуя вона не хороша.
 

У безладі –
а, Аннікен! – хтось до мене гукає.
А серед мене усього багато так –
і береги кутасті, і темні затоки неквапом їх ковтають,
і синє вбрання і насіння, розкладене по шуфлядках.
Аннікен зветься старий записник ще з шкільного часу,
Аннікен – теплий светр з погано пришитим коміром,
Аннікен – візок в супермаркеті, повний томатів і шинки,
Аннікен – вибита шибка,
і Аннікен – дрібка морської солі під язиком і під серцем.
Серед тиші –
Аннікен – ти шепочеш,
і я розшукую довго:
Аннікен – ніжність безбережна,
Аннікен – пристрасть,
Аннікен – ласа цікавіть до голосу серед ночі,
Аннікен – тоскне безсоння, котре відгукнутись раде,
чи може бодай Аннікен – невідома, котра однак почує.

Але серед мене порожньо.

Фото бай dehfolt 
Атмосфера, настрій дня, чай, балкон, шпалери, бутерброди з помідорами, гаряча вода, фен і многа другой радості - by grycja  та dehfolt 



( під катом мучаю животноє )

дякую :)

Поглянь на дім мій.
Думаєш, сповнений він скорботи, без тебе порожній?
Але світильник на кухні почав світитися сам собою,
так само, як і колись перестав;
зливний бак зливає воду, наливний – збирає дощову;
дах як ніколи добре заріс мохом на зиму,
це мені точно відомо, дарма що між мною і дахом
ще чотири поверхи і горище;
пані Суок за стіною нарешті вмерла,
її оселю буде віддано товариству вихователів;
пан Елінек, мені видається, вмер також –
принаймні, від певного часу його не бачу;
дезодоранти і аерозолі завдають шкоду озоновій оболонці;
швейна машинка шиє, пральна й надалі не робить;
шпалери сумлінно відклеюються,
в дереві підвіконня все так же люб’язно живуть мурахи;
за шафою мешкає щур, пам’ятаєш, торік він утік із клітки;
в глибинах кухонних шаф гниють макарони й квасоля;
а вітер колише абажур, колише неквапом, як зазвичай –
і від того в повітрі плавають тіні, повільні і тихі, як плями нафти на морі.
І я повільна і тиха,
безмірно втішена тим, що без тебе так само добре.
Хіба що тепер мені зле дається долати потребу сказати комусь добраніч;
не дуже вправно без тебе вмію загалом казати, коли немає до кого,
не з першої спроби пірнаю в свою самотність –
безмежну й прозору, ніби море без жодної плями.

А втім, і з тобою все це давалось мені не просто.

Вчора в дощ я хвилин на двадцять застрягла на світлофорі після з'їзду з мосту Патона, машинка погребла-погребла, заглохла і плавала тихо, а кожен підарас ззаду під'їжджав впритул і сигналив. А потім чую - хтось стукає в заднє стікло запотіле, і кричить - дєвушка, снімітє с ручніка (так шоби ви понімали, в калюжі поколіна ручнік це шось вроді як якорь). Ну, дєвушка сняла с ручника - і чувак давай штовхати машину, під таким дощем, що аж боляче шкірі від ударів крапель, в калюжі по коліна. А потім як я завелася - чувак бігом побіг в синю рено, і змахався, бо світло зелене якраз включилося.
Навряд чи я десь цього чувака зустріну, який по собствінной ініциатівє вийшов з свого рено в воду по коліна і під дощ штовхати мені жигуль, бо я його якщо чесно навіть і не побачила толком. Тому я так думаю - напишу хоч тут, що таке буває.
А ще неясно, чого при щонайменшому дощикові такий пиздець  на дорогах раптом почався, мені в салон зовсім трошки натекло, але раніше такого ніби й не було.

А іще в афіші є рецензія на мою книжку, я її не поняла, два дні стібуся з неї з іншими людьми - ще нікого не бачила, хто поняв, про що та рецензія. А тут читаю в жж в одного чувака якогось, що рецензія дуже крута. Хто читав - поясніть мені, про що вона, і головне - який стосунок має до моєї книжки?..