Я забуваю, і це забування їсть мене.
Так незбагненно, так тупо і так високо -
скільки іще пробутих із іншими місць мине,
Щоби в мені оселився прозорий спокій?
Я не хворію, не прокидаюсь вдосвіта,
Плачу не часто, поводжу себе як звично,
але ж доколи потрібно збирати досвіди,
Щоби заповнити в пам’яті всі полички?
Хочеться заховатися або кудись присісти,
Хочеться хавати світ цей повагом і уважно,
Хочеться ще заснути років десь так на триста,
Й світить мені ніби зоря над уявним містом
кончене щастя, колюче і недосяжне.