Зіпсувати оупенейр сложно, но можна складно: бо ж все, що робить його кайфовим, дається "за так" - це сонце, повітря, вода і свобода. Однак замість повітря у Вороб'ївці на нас чекав пил і кіптявий дим з купи-купезної старих польових кухонь (хто дозволив поставити їх СТІЛЬКИ?), сонце на обраній для фестивалю відкритій місцині перетворилося на інструмент катування з 9 ранку до 9 вечора (єдиний доступний в досяжній близькості холодочок не засраний за туалетами був доступний у таборі музикантів, але туди можна було заходити тільки до знайомих музикантів: нема дома музикантів - нема печенька), а вода... омріяна від самого Києва річка була заросла водоростями, котрі чіпалися за ноги (чому було не розчистити двісті метрів течії? це дві години часу), але якби навіть водоростів не було - в річку прямо там, де було слід купатися, виливали помиї з польових кухонь, чистили прямо в воді картопельку, а гості фестивалю лізли в воду і мили всі свої місця з милом, шампунем і навіть робили депіляцію кремом Вііт (де були люди, котрі мали дивитися, щоби такого не було?!). Щодо свободи - то окрема бесіда: "Шешори" нас зустріли відсутністю місця на автостоянці, відсутністю під'їзної дороги до фестивалю (чому було не зробити один пішоходний вхід, і там ставити всі ці жаливі торгові намети, а один - суто автомобильний? в'їзд і виїзд з фестивалю через щільний натовп народу я записую до своїх водійських подвигів), відсутністю реєстраційних матеріалів і віддак неможливістю зайти після дороги кинути речі (краще б ви, чуваки, надрукували доста реєстрацій, аніж оту тупу газетку з страшними помилками). Щоби не чекати "дві-три годинки" під палючим сонцем біля входу, ми поставили намет на горі поруч, і раділи з цього невимовно всі три дні. До того ж, тільки там був мобільний зв'язок (а технічно ж не складно забезпечити його наявність, оператори в таких ситуаціях радо йдуть назустріч - де були люди, котрі мали цим зайнятися?!).
Їжі не було. Щоби з'їсти якусь нещасну бульбу, шашлик, зготований кілька годин тому чи не дай боже випити чаю (з пакетиків, не такого трав'яного, яки я три роки поспіль возила в термосі з карпатських Шешорів) треба було заплатити ціну, як в середньому (навіть не дешевому) київському закладі, і почекати двадцять хвилин. або тридцять. або польова кухня, біля якої ти чекаєш загориться - і тоді взагалі зась, іди чекай де-інде. туалетів не було. Тобто, наявні вони були, але я підійшла до одного... і не наважилася зайти. На "душ" після цього навіть дивитися не хотілося. Смітники були, але якісь локалізовані - випивши водичку біля річки, нести з собою пляшку треба було хвилин двадцять, і лиш потім викинути. Про майстер-класи не скажу нічого: без карти і під таким сонцем ніяк було їх довго шукати, знайшла малювання і ліплення. Ліпили одурілі від алкоголю і сонця, з ними було стрьомно. Яремине малювання було прикольне і добре організоване - мабуть, це було щось єдине на цьому фестивалі, організоване добре.
На концерті перебувати було важко: там були або п'яні, або місцеві, і місцеві - не такі смішні, як гуцули, котрі приводили з собою на Шешори діток в накрохмалених сукенках, нє. Місцеві були агресивні, з псами, в спортивних костюмах. Притомними виглядало якихось двіста осіб під сценою, але щоби туди дістатися - треба було пройти десять кіл пекла через п'яних і місцевих, п'яних і місцевих, п'яних і місцевих... Загалом, музика яка долинала на гору була часом гарна і весела - і тоді ми танцювали - а часом - погана і нудна...
Те, що було Шешорами - було країною неба, врівноваженого сонця і свіжості, стрімкої чистої річки, світом добрих господарів, які всіх годували, чи бодай давали "сметанки з собою", світом, далеким від китайського непотребу і незліченної кількості торгових точок, заповнених ним, світом добрих гостей, котрі грали музику біля наметів чи ходили на майстер-класи і потім організовували свої в наметовому містечку. Світом дешевої, простої і поживної їжі, світом черешень, світом танців, музики і свободи. Я думаю, те, що відбувається в Вороб'ївці, не можна називати словом "Шешори" - це гнівить карпатських богів, це наруга.

І ще - я людна, схильна до розкидання грошима, але тих п'ятесят гривень, котрі я заплатила за реєстрацію, і за які мені замість карти, програми фестивалю і майстер-класу, браслетів і хенд-мейд жетона дали зільону тряпочку - мені їх жаль, тих п'ятдесят гривень. Я не хочу підтримувати цей фестиваль навіть такою сумою, як на мене, організація не варта навіть її.